Історія справи

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 лютого 2015 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України у складі:

Головуючого Яреми А.Г.Суддів:Барбари В.П.,Ємця А.А.,Потильчака О.І., Берднік І.С.,Жайворонок Т.Є.,Романюка Я.М., Григор'євої Л.І.,Колесника П.І.,Сеніна Ю.Л., Гуля В.С.,Лященко Н.П.,Сімоненко В.М., Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та Шевченківської районної у м. Києві ради до ОСОБА_16 та Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради про визнання права власності та витребування майна за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2014 року,

в с т а н о в и л и :

У червні 2013 року заступник прокурора м. Києва звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради та Шевченківської районної у м. Києві ради до ОСОБА_16, Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради про визнання права власності та витребування майна, у якому просив визнати право комунальної власності в особі Шевченківської районної у м. Києві ради на нежилі приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) (в літ. А) загальною площею 116,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1; витребувати від відповідача у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради вказані нежилі приміщення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого

2014 року в позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2014 року рішення суду першої інстанції змінено в частині правового обґрунтування підстав для відмови у позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2014 року рішення апеляційного суду залишено без змін.

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2014 року, направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статті 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора Скрипки М.В, представників Київської міської ради Самелюк К.О. та Шевченківської районної у м. Києві ради Щербини С.А. на підтримання заяви, а також представника ОСОБА_16 - ОСОБА_19 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом установлено, що рішенням Шевченківської районної у м. Києві ради VIII сесії V скликання від 29 вересня 2009 року № 736 «Про приватизацію об'єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва» включено до переліку об'єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва, що підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні, нежитлове приміщення: площею 66 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та площею 121,1 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

22 червня 2010 року Господарським судом м. Києва у справі №30/165 ухвалено рішення, яким зобов'язано Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради виконати рішення Шевченківської районної ради № 736 від 29 вересня 2009 року шляхом проведення приватизації через продаж на аукціоні приміщення за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 121,1 кв. м.; визнано за територіальною громадою Шевченківського району м. Києва в особі Шевченківської районної у м. Києві ради право власності на нежилі приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) в літ. А за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 116,10 кв.м.

20 жовтня 2010 року Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради в особі в.о. начальника управління ОСОБА_20 та ОСОБА_21 підписали договір купівлі-продажу жилого приміщення на аукціоні. За даним договором Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради передало у власність ОСОБА_21 нежилі приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) загальною площею 116,10 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (літера А).

Об'єкт договору був переданий ОСОБА_21 22 жовтня 2010 року, що підтверджується актом прийому-передачі приміщення.

18 травня 2012 року за договором купівлі-продажу нежилих приміщень ОСОБА_21 продала ОСОБА_22 спірні нежилі приміщення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_16 до ОСОБА_22 про визнання правочину дійсним та визнання права власності задоволено позовні вимоги та визнано дійсним договір іпотеки, укладений 1 червня 2012 року між ОСОБА_22 та ОСОБА_16, нежилих приміщень з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19 (в літ. А) загальною площею 116,10 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1, які належать іпотекодавцю ОСОБА_22 на підставі договору купівлі-продажу від 18 травня 2012 року, зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_23; визнано за ОСОБА_16 право власності на нежилі приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19 (в літ. А) загальною площею 116.10 кв.м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

16 серпня 2013 року на підставі зазначеного рішення реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві було зареєстровано право власності ОСОБА_16 на нежилі приміщення.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 вересня 2012 року у справі за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави, територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради до Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної м. Києві ради, Шевченківської районної у м. Києві ради, ОСОБА_21, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Науково-дослідний центр судової експертизи з питань інтелектуальної власності, про визнання договорів недійсними, визнання права власності та повернення майна було частково задоволено позовні вимоги та визнано недійсним з моменту укладення договір від 20 жовтня 2010 року купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні, загальною площею 116,1 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та ОСОБА_21; зобов'язано ОСОБА_21 повернути у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) (в літ. А) загальною площею 116,1 кв. м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Зазначеним рішенням було відмовлено позивачу у визнанні права комунальної власності на спірні нежилі приміщення за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 січня 2013 року рішення Господарського суду м. Києва від 11 вересня 2012 року скасовано частково, а саме: відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання ОСОБА_21 повернути у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) (в літ. А) загальною площею 116,1 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Ухвалюючи рішення, у справі яка переглядається, про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Шевченківська районна у м. Києві рада на даний час не є власником спірного майна, а Київській міській раді ніколи не належали на праві власності спірні приміщення, а тому відсутні підстави витребування майна від набувача згідно із ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Ухвалюючи рішення про зміну рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування підстав відмови в позові, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_16 є власником спірних приміщень на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2012 року, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, тому підстави для визнання права комунальної власності на це майно та його витребування відсутні.

Проте у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 4 вересня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що рішення суду, яке виконано шляхом підписання договору купівлі-продажу спірного майна, не перешкоджає задоволенню позовних вимог власника про витребування майна згідно із ст. 388 ЦК України, оскільки дійсний власник не був стороною зазначеного договору та учасником судового процесу. Окрім того, в межах цього судового процесу не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника, а також не приймалось ніяких рішень про припинення його права власності згідно ст. 346 ЦК України.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 388 ЦК України.

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було передане у зв'язку із виконанням іпотечного договору та відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Відповідно до ст.ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Спірне майно було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та визнання права власності на майно, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину та не був учасником вищезазначеного судового розгляду.

Отже висновок суду касаційної інстанції про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки ОСОБА_16 є власником спірних приміщень на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 липня 2012 року, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, є помилковим, оскільки в даному випадку дійсний власник не був стороною правочину та учасником судового процесу. Окрім того, в межах цього судового процесу не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника із подальшим продажем в порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.

Таким чином, судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права - статтю 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2014 року скасувати і направити справу на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема Судді В.П. Барбара П.І. Колесник І.С. БерднікН.П. Лященко Л.І. Григор'єваЛ.І. Охрімчук В.С. Гуль О.І. Потильчак В.І. ГуменюкЯ.М. Романюк А.А. Ємець Ю.Л. Сенін Т.Є. ЖайворонокВ.М. Сімоненко